ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ: МІЖ ДВОМА ПРАВДАМИ

У 2013 році минає 70 років, що відділяють нас від подій, які і сьогодні залишаються темною прірвою у взаєминах українського і польського народів, подіям, відомим сьогодні під назвою „Волинська трагедія”.

Події 1943 року на Волині залишаються предметом гострої польсько-української дискусії, яку ведуть фахові історики, політики, громадські діячі. Найвищої гостроти вона досягла навесні-влітку 2003 року, у 60-річницю цих подій. Позиції обох сторін важко однозначно узагальнити: насправді, й українське, й польське суспільство є поділеним щодо оцінки волинських подій, водночас значна частина населення про ці події знає дуже мало або взагалі є байдужою до них. Можна, однак, визначити спектр цих поглядів. На одному його полюсі — поляки (переважно, репатріанти із Західної України та їхні нащадки), які вважають Волинську трагедію актом геноциду проти польського населення, вину за яку несуть українці та український націоналізм й відмовляються визнавати польську частку вини. На протилежному полюсі — українські націоналісти, в уяві яких Волинські події — справедлива відплата за історичні кривди, яких зазнали українці від поляків і влади упродовж декількох століть, а особливо у міжвоєнній Польщі. Посередині є польські й українські ліберальні середовища, які закликають до визнання Волинської різанини як спільної трагедії та визнання вини як польської, так й української сторін. Ставлення офіційних кіл обох держав є ближчим до центральної позиції. Виявом цього є офіційне польсько-українське примирення 11 липня 2003 року під час відкриття пам’ятника у с. Павлівка на Волині за участю президентів Леоніда Кучми та Олександра Кваснєвського.

Політичного забарвлення отримала польська історична думка, яка розглядає Волинь та 1943 рік окремо від решти подій Другої Світової війни та українсько-польських стосунків зокрема. Ця концепція не має наукової основи, але виключно політичну. Робити фокус на подіях одного регіону лише за один рік є невірним з методичної точки зору. Щоб зрозуміти причини, перебіг й наслідки українсько-польського конфлікту, треба розглянути значно ширші історичні рамки.

Отож, збройне протистояння почалося влітку 1942 року на Холмщині, продовжилося у 1943-му на Волині, де тривало аж до початку 1944 р. В 1944 році конфлікт загострився саме на Галичині, де активно діяло як польське, так й українське підпілля.

В 1945-1947 роках озброєне протистояння виходить поза закінчення Другої світової війни. Воно триває на території теперішньої Польщі, на землях, які українці називали Закерзонням.

Зокрема треба визначити, що не тільки прихильники «кресових» структур Польщі, але й її відомі науковці оперують в своїх виступах терміном «Геноцид польського народу на Волині», що є цілком не вірно. Відомо, що геноцид передбачає цілковиту безоборонність, нездатність іншої сторони до захисту. Якщо ж розглядати польсько-українську війну, то виявляється, що такої диспропорції між українцями і поляками не було. Більше того, з боку польського підпілля так само було безліч агресивних дій щодо українців, ліквідація українців чи у відповідь, чи на випередження. Через це говорити про геноцид не має сенсу.

Безумовно, це була потворна війна, її хроніка наповнена жорстокими злочинами. Їх чинили, на жаль, як українці, так і поляки.

Якщо розглянути Волинські події 1943 року, то керівництво ОУН-Б мало достатньо причин для антипольських протидій, зокрема:

- ганебна політика урядів Другої Речі Посполитої стосовно української меншини;

- співпраця частини місцевих поляків з німцями, які пішли на службу до останніх (після втечі з неї українських шуцманів) здебільшого з метою отримати зброю і помститися українцям;

- співпраця з радянськими партизанськими загонами, які робили місцеві польські поселення своїми продовольчими базами;

- вбивства польськими партизанами українських громадських діячів на Холмщині в 1942-1943 рр. під час переселення та створення німецької осадницької території (т. зв. Гіммлерштадту) тощо.

Живим відлунням того часу є не спотворені польською пропагандою документальні матеріали архівів, в тому числі й ОУН-УПА. Ось окремі з них, які розкривають причини тих подій, та також заперечують польські звинувачення у намірах проведення етнічних чисток поляків на Волині з боку українських повстанських угрупувань.

Із відозви проводу ОУН (Волинь і Полісся) до польського населення18 травня 1943 року:

«У теперішній час наша адміністрація полишила свої пости, щоб німці не мали доступу до наших сіл і не могли б нас нищити, як це було досі. Ви першими добровільно зголосилися зайняти її місцеві допомагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу. Зараз ви є сліпим знаряддям в німецьких руках, яке спрямоване проти нас. Але пам’ятайте, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, поліцію та інші установи з тим, щоб вони їх полишили, то гнів українського народу виллється на тих поляків, які мешкають на українських землях. Кожне наше село, кожна наша жертва, що будуть з вашої вини, відіб’ються на вас. Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся до дому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися, але завтра буде пізно. Хто буде і надалі служити та допомагати гестапо, того не мине заслужена кара».

Із звернення ОУН до поляків липень 1943 року:

«Поляки! Наближається вирішальна мить нинішньої війни, розпочатої загарбницькими Берліном і Москвою, яка ведеться задля уярмлення вільних народів. Однакове становище, спільні вороги і спільні цілі повинні б скерувати обидва народи до спільної боротьби в одних лавах супроти імперіалістичних загарбників. Дивним і незрозумілим є факт, що сьогодні, коли польський народ стогне у ярмі німецького нападника і коли Росія також планує нову окупацію Польщі, польські імперіалістичні керівники проголошують безжалісну війну українському народові, відмовляючи йому в праві на власне державне буття. Чого прагнуть польські провідники? На підставі різних їхніх видань можна ствердити, що тут ідеться про Західноукраїнські Землі, які вони називають «Нашими Східними Землями». Однак при цьому дехто з них поширює це поняття також і на східні українські землі, аж до ріки Дніпро включно. Усі ці терени, як вони вважають, мали б бути включенні до польської держави. Українського характеру Західної України ніхто заперечити не може, бо ж тут у переважній більшості мешкає українське населення. Поляки творять незначну меншину, і то переважно у містах. Коли польські імперіалісти на підставі цього факту вимагають приєднання Західної України до Польщі, то це є рівносильним тому, коли б ми претендували на усе Краківське воєводство через те, що там також мешкають українці. На жаль, цієї нашої позиції не хочуть зрозуміти польські імперіалістичні провідники. Вони не визнають права української нації на власну державу, вони закликають польські маси до війни з українською нацією. Вони навіть використовують німецького окупанта з метою знищення української нації. Польські Sonderdienst, Bahnschutz, Biegenschaft, польські фольксдойчі допомагають німцям поневолювати український народ Польські боївки на Холмщині, Підляшші, у Галичині, на Волині провокують німців до протиукраїнських акцій, стають німецьким знаряддям у боротьбі проти української нації. Якщо внаслідок цього доходить до взаємних сутичок між українським та польським населенням, німці задоволено потирають руки. Водночас ми не допустимо, аби польські імперіалісти поневолили хоча б частину українських земель. Ми не хочемо нікого з вас поневолювати. На території української держави залишаться тільки ті з вас, хто добровільно освідчить, що хоче зостатися. Ми ґарантуємо їм цілковиту свободу, безпеку та рівні права, такі ж, як і в усіх громадян української національності»

Проте сьогодні, активна антиукраїнська інформаційно-пропагандистська компанія, розгорнута рядом неурядових та державних структур РП («Світовий конгрес «Кресов’яків», «спілка вояків АК», «Вспульнота польска») у пресі, через теле- та радіокомпанії, спотворює історичну правду, виставляю Україну в якості ініціатора воєнних злочинів, заперечує сам факт можливості українців відстоювати свої національні інтереси, державний суверенітет та територіальну цілісність.

Так за фінансування Адміністрації Президента Польщі, Кабінету Міністрів, Сейму та інших державних структур побачила світ двотомна монографія Владислава та Єви Семашків „Народовбивство руками українських націоналістів польського населення Волині 1939-1945”. Як стверджують польські дослідники, серед яких Владислав Філяр, Єва та Владислав Семашки, ті події були справжнім „народовбивством руками українських націоналістів польського населення Волині”. При цьому, згадані науковці вказують роки кривавого геноциду, спрямованого проти „невинного цивільного люду” – 1939 – 1945 рр. Деякі історики (серед них В.Поліщук) встановлюють ширші рамки „бандитизму”, стверджуючи, що вбивати поляків було вирішено ще у 1929 році аж надто націоналістичними оунівцями, ідеологію яких Поліщук розцінює не інакше, як фашистську.

Ця збірка спогадів стала своєрідним зламом в оцінці польсько-українського протистояння. Незважаючи на те, що перевірка даних українськими краєзнавцями, дослідниками зафіксувала дуже багато перекручень, перебільшень і відвертих фальсифікацій.

Автори вказаної праці, свідомо чи не свідомо, допустили багато серйозних помилок, з метою показати надзвичайні страждання лише поляків і применшити жертви з українського боку.

В результаті, інші науковці, опираючись на цю книжку, перебільшують кількість жертв конфлікту, однобоко його висвітлюють. Усі цифри, мають більше спекулятивний, політичний характер, ніж опираються на фактичні дані.

Інший приклад спекуляцій - відзначення пам'яті жертв польсько-українського конфлікту відбувається щороку, починаючи з 2003, 11 липня. Приводом для цього є теза про те, що 11 липня 1943 року відбулася масова атака українських повстанців на польські села.

Польські дослідники, опираючись, зокрема, на дані Сємашків, спершу говорили про 80-90 знищених в той день сіл, зараз - мова йде про понад 160. Це використовувалося як аргумент системності антипольської акції, її серйозної координації і широкого ареалу. Але коли починаємо шукати документи на підтвердження такої масовості, то є єдиний документ - звіт генерала Армії Крайової Коморовського, і то він говорить про значно меншу кількість населених пунктів - 60. Це, в принципі, теж досить велика цифра, яку потрібно верифіковувати.

Однак, така масштабна акція, не залишила письмових слідів в документах УПА. Більш того, ми не маємо жодних документів про таку масштабну акцію і радянських партизан, які спостерігали і доповідали керівництву Комуністичної партії про розгортання війни між поляками і українцями. Ми не маємо німецьких документів, котрі теж збирали дані про події в тилу.

Така однобока брехня може мати місце за певних обставин. А саме, якщо Україна не проводить власної історичної політики, то стає об'єктом історичної політики сусідніх націй. Відсутність знань у керівництва держави, відсутність навіть бажання захищати нашу історичну пам'ять створює велику спокусу для сусідів просунути їхні бачення українського минулого, часто абсолютно далекі від історичної правди. В першу чергу мова йде про Росію. Опираючись на проросійську владу в Україні, вона нав'язує власні історичні погляди, значною мірою радянські. Ця проблема стосується й інших наших сусідів, поляків, які активізували зусилля щодо просування свого бачення польсько-українського конфлікту, де поляки - виключно жертви цієї війни, а українці - виключно ініціатори та організатори. До певної міри помітні деякі такі кроки із боку Німеччини. Мова йде, до прикладу, про цілий ряд конференцій, публікацій, у яких дедалі частіше з боку німецьких істориків звучать звинувачення українців в колаборації та участі в Голокості.

Тому сподіваймося, що у цю 70- ту річницю «Волинських полій», що відзначатимуть на самому високому рівні, Україна зможе гідно заявити та відстояти свою національну позицію, змусити рахуватися з нами. Хоча бачимо, що польська сторона до цього ще не готова.

Як приклад, дуже хрестоматійним є нещодавнє повідомлення польської радіокомпанії «Польське радіо», яке запустило в ефір український переклад виступу голови «Інституту національної пам’яті» (РП) Лукаша Каменського, присвяченого вказаній події. Читаче, порівняйте текст виступу, який транслюється на українській мові та мову оригіналу, та знайдіть відмінності.

"Вшанування жертв Волинської трагедії, тобто обопільної етнічної чистки українського і польського населення, здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою у 1943 році під час Другої світової війни на Волині - буде найважливішою історичною подією в 2013-му, – заявив глава ІНП Лукаш Камінський.

Мова оригіналу, польська мова звучить так:"Вшанування пам'яті жертв Волинської різанини буде найважливішим історичною подією в 2013 році, цього річ виповнюється 70 років з моменту вбивства українськими націоналістами близько 60.000 поляків. Найбільша трагедія і геноцид українцями поляків відбувся влітку 1943 року в колишньої Волинської губернії .. Мені здається, що українці не готові до обговорення які, однак, повинні бути зроблені».

Як бачимо, польська громадська думка не готова дискутувати на тему УПА і злочинів АК.

Втім, хто винен, а хто правий у Волинському питанні – вирішать фахівці-історики. Ми ж повинні пам’ятати правду про події, що відбувались на нашій землі і не вельми вдивлятись у пропольські телепередачі, щоб дітям не було соромно за нашу коротку пам’ять.

Тому хочеться завершити розповідь словами із спільної заяви президента України Леоніда Кучми та президента Польщі Олександра Кваснєвського у липні 2003 р. під час відзначення 60 – її річниці «Волинських подій». «…..Ми не можемо змінити цієї історії, ані її заперечити. Не можемо її замовчати, ані виправдати. Натомість ми повинні знайти в собі відвагу сприйняти правду, щоб злочин назвати злочином, оскільки лише на повазі до правди можна будувати майбутнє.

еруючись переконанням, що добросусідським українсько-польським відносинам не зашкодить оприлюднення навіть найбільш болючих фактів з нашого минулого, пам’ятаючи трагічні події на Волині, Холмщині, Східній Галичині, від імені українського і польського народів Президенти України і Республіки Польща: - віддають найглибшу шану жертвам кривавих братовбивчих конфліктів, а також висловлюють співчуття їхнім родинам....».
http://religioterno.ucoz.ua/publ/volinska_tragedija_mizh_dvoma_pravdami/1-1-0-129