Донбас ніхто не ставив на коліна? Донбас ніхто не піднімав з колін!
Сьогодні тричі чув, як люди клянуть Януковича і його політику. Обсмоктують жовту новину його сварки з Рінатом Ахметовим, яка, буцімто мала місце. З одного боку мене це втішає, бо жевріє надія на прозріння, але з іншого – я добре розумію, що Донбас ще не скоро скипить, адже добре пам’ятаю історію.
А знання історії мені підказує – вірші Павла Безпощадного: «Донбас нікто нє ставіл на колєні і нікому поставіть нє дано», не більше ніж агітпроп. Насправді цей нещасний Донбас хто тільки не ставив навколішки: і білі, і червоні, і петлюрівці, і німці, і махновці, і знову – червоні, і знову – німці, і вкотре – червоні. І жоден завойовник не був перемолотий в місцевих боях і відкинутий геть – завжди Донбас був захоплений. Нехай не надовго, та тим не менше. І будували його вугільну, сталеву та хімічну міць на кошти іноземних інвесторів ще з царських часів і до нинішніх. Не став виключенням і СРСР – варто згадати Хаммера який у Горлівці «Стирол» підняв. А мій рідний, багатостраждальний Донбас чомусь знову і знову замість щоб шануватися і пишатися своїми видатними земляками – Бахмутським, Чіхачовим, Ізотовим, Ангеліною, Прокоф’євим, Солов’яненком, Далєм, Матусовським, Куінджи, Горбатовим, Сосюрою, Бубкою знову і знову впадає в духовну деградацію, обирає ганебні цінності кримінального світу і творить кумірів зі злочинців, яким згоден дешево продатися, бо живе одним днем, як правило – у дурмані.
Героїв, вартих того, йому в кращому випадку призначали зверху – таких як Стаханов або молодь з «Молодої Гвардії», єдиний подвиг якої полягав у тому, що вони «посміли заявити протест» на відміну від принишклої більшості і загинули, як мученики, в той час як місцеві комуністи в деяких районах Донбасу одразу з приходом німців спокійно зареєструвалися в поліції і спокійно пережили весь 1942 рік і були розстріляні як вівці тільки у 1943 році, під впливом відступу німців після поразки під Сталінградом. Але навіть це не потягнуло на масовий подвиг населення, тому жодне місто з найбільш населеного і промислового регіону країни не стало містом-героєм. Бо населення Донбасу покірно сприймало будь-кого – аби дали дихати. Коли Москві загрожувала окупація, вона створила 12 дивізій народного ополчення і кинула на ворога, а все на що спромігся аналогічний за кількістю населення Донбас – це 2 шахтарські дивізії. Такий степний українській регіон, як Сумщина-Полтавщина створили гігантське партизанське з’єднання Ковпака, західна Україна мала УПА, Одеса і Крим чинили активний спротив, а в Донбасі, незважаючи на велику кількість населення, спротив мав поодинокі випадки.
Все, на що грозний Донбас спромігся – наслідувати приклад Кузбаса в часи шахтарських страйків на прикінці існування СРСР. І те – вилилося в банальне: «дай». Сумна ця символічність: «Донбас» від слова «дай». Зухвалого, нахабного, егоістичного. Під стать певному відсотку його населення – доволі лінькуватому але гоноровому. Поступово, за часів СРСР від звання «всесоюзна кочегарня», він перетворився на дотаційний регіон. Але незалежність України дала йому можливість знову відчути себе батьком-годувальником країни, локомотивом економіки. Та замість щоб стяжати славу і гордість держави, завоювати повагу до себе, він знову поринув у вбоге хизування: «Донбасс ніхто не ставив на коліна…» Е, шановні, так ми недалеко підемо, адже – по колу. Бідолашному Донбасу, набравшись мужності, стати на коліна ще тільки доведеться! Далі, дивись, і на ногу спертися вдасться, а там і друга не підведе. Та поки що, на жаль, Донбас через безліч своїх вад продовжує блукати в пітьмі і тумані. А хто не блукає, стоїть наразі – по яйця вбитий в землю. І будь-хто може йому наступити – щоб насолодитися музикою, або навіть відірвати геть – щоб потішитися: навіщо рабам майбутнє? І вони мовчатимуть…
Я маю повне право казати подібні речі, бо маю безпосереднє відношення до цього регіону: народився, вчився, живу і працюю. Об’їздив його в експедиції увесь – уздовж і поперек. І маю таку мрію, щоб мою малу батьківщину – поважали. Щиро, а не через етикет. Поважали всю – як таку, а не окремих особистостей, через їх авторитет. Маю надію, що колись воно так і буде. Принаймні, в мене таке бажання є.
Текст не мій взято ТУТ
Сьогодні тричі чув, як люди клянуть Януковича і його політику. Обсмоктують жовту новину його сварки з Рінатом Ахметовим, яка, буцімто мала місце. З одного боку мене це втішає, бо жевріє надія на прозріння, але з іншого – я добре розумію, що Донбас ще не скоро скипить, адже добре пам’ятаю історію.
А знання історії мені підказує – вірші Павла Безпощадного: «Донбас нікто нє ставіл на колєні і нікому поставіть нє дано», не більше ніж агітпроп. Насправді цей нещасний Донбас хто тільки не ставив навколішки: і білі, і червоні, і петлюрівці, і німці, і махновці, і знову – червоні, і знову – німці, і вкотре – червоні. І жоден завойовник не був перемолотий в місцевих боях і відкинутий геть – завжди Донбас був захоплений. Нехай не надовго, та тим не менше. І будували його вугільну, сталеву та хімічну міць на кошти іноземних інвесторів ще з царських часів і до нинішніх. Не став виключенням і СРСР – варто згадати Хаммера який у Горлівці «Стирол» підняв. А мій рідний, багатостраждальний Донбас чомусь знову і знову замість щоб шануватися і пишатися своїми видатними земляками – Бахмутським, Чіхачовим, Ізотовим, Ангеліною, Прокоф’євим, Солов’яненком, Далєм, Матусовським, Куінджи, Горбатовим, Сосюрою, Бубкою знову і знову впадає в духовну деградацію, обирає ганебні цінності кримінального світу і творить кумірів зі злочинців, яким згоден дешево продатися, бо живе одним днем, як правило – у дурмані.
Героїв, вартих того, йому в кращому випадку призначали зверху – таких як Стаханов або молодь з «Молодої Гвардії», єдиний подвиг якої полягав у тому, що вони «посміли заявити протест» на відміну від принишклої більшості і загинули, як мученики, в той час як місцеві комуністи в деяких районах Донбасу одразу з приходом німців спокійно зареєструвалися в поліції і спокійно пережили весь 1942 рік і були розстріляні як вівці тільки у 1943 році, під впливом відступу німців після поразки під Сталінградом. Але навіть це не потягнуло на масовий подвиг населення, тому жодне місто з найбільш населеного і промислового регіону країни не стало містом-героєм. Бо населення Донбасу покірно сприймало будь-кого – аби дали дихати. Коли Москві загрожувала окупація, вона створила 12 дивізій народного ополчення і кинула на ворога, а все на що спромігся аналогічний за кількістю населення Донбас – це 2 шахтарські дивізії. Такий степний українській регіон, як Сумщина-Полтавщина створили гігантське партизанське з’єднання Ковпака, західна Україна мала УПА, Одеса і Крим чинили активний спротив, а в Донбасі, незважаючи на велику кількість населення, спротив мав поодинокі випадки.
Все, на що грозний Донбас спромігся – наслідувати приклад Кузбаса в часи шахтарських страйків на прикінці існування СРСР. І те – вилилося в банальне: «дай». Сумна ця символічність: «Донбас» від слова «дай». Зухвалого, нахабного, егоістичного. Під стать певному відсотку його населення – доволі лінькуватому але гоноровому. Поступово, за часів СРСР від звання «всесоюзна кочегарня», він перетворився на дотаційний регіон. Але незалежність України дала йому можливість знову відчути себе батьком-годувальником країни, локомотивом економіки. Та замість щоб стяжати славу і гордість держави, завоювати повагу до себе, він знову поринув у вбоге хизування: «Донбасс ніхто не ставив на коліна…» Е, шановні, так ми недалеко підемо, адже – по колу. Бідолашному Донбасу, набравшись мужності, стати на коліна ще тільки доведеться! Далі, дивись, і на ногу спертися вдасться, а там і друга не підведе. Та поки що, на жаль, Донбас через безліч своїх вад продовжує блукати в пітьмі і тумані. А хто не блукає, стоїть наразі – по яйця вбитий в землю. І будь-хто може йому наступити – щоб насолодитися музикою, або навіть відірвати геть – щоб потішитися: навіщо рабам майбутнє? І вони мовчатимуть…
Я маю повне право казати подібні речі, бо маю безпосереднє відношення до цього регіону: народився, вчився, живу і працюю. Об’їздив його в експедиції увесь – уздовж і поперек. І маю таку мрію, щоб мою малу батьківщину – поважали. Щиро, а не через етикет. Поважали всю – як таку, а не окремих особистостей, через їх авторитет. Маю надію, що колись воно так і буде. Принаймні, в мене таке бажання є.
Текст не мій взято ТУТ
» Музыку скачать бесплатно
» Написання індивідуальних завдань для студентів
» Репетитор з української мови та літератури
» Спортивные добавки
» Игры...........
» Мы - лучший выбор, чтобы продать авто во Львове!
» плитка
» Керамограніт