12 причин для нашого оптимізму у 2012, або чому цей режим упаде
Андрій Шевченко
"Можна обманювати всіх недовго, можна довго обманювати небагатьох, але довго обманювати всіх – неможливо, " – Лінкольн казав це не про нас. Але це точно відтворює настрій України-2012.
У Вас теж є відчуття, що країна заслуговує на краще? Що – попри все розчарування і зневіру – довго ТАК бути не може? Цей текст – для Вас.
Це список фронтів, на яких веде війну команда Януковича. Це також список проблем влади: воюючи з усіма, режим сам замурував себе у фортецю, яка на очах перетворюється на в’язницю.
Отже, чому цей режим приречений?
1. Покоління
Між цією владою та молодою Україною – прірва. Для найактивнішої, найживішої частини суспільства президент, який не користується комп’ютером, - динозавр.
Це – більше, ніж конфлікт поколінь. Віктор Янукович і Микола Азаров – не ті, над ким піджартовують за старомодність, але поважають за мудрість. Цих сприймають "совком" і анахронізмом – як вуличний таксофон за 2 копійки, бритву "Нева" і "Тройной одеколон".
Україна, звичайно, – не Єгипет і не Лівія, де більше половини населення молодші 30 років. Але закони розвитку працюють однаково: молодь – із на голову кращою, ніж в "еліти", освітою і відчуттям сучасного світу – не терпітиме довго ситуації, коли політикою і бізнесом цілковито керують "вчорашні".
2. "Креативний клас"
Журналісти і письменники, PR-ники і професори – це специфічна, дуже різношерстна група, яку об’єднує одне – це люди, які своїм словом і думкою, розумом і серцем ведуть за собою інших. Пригадую слова Томенка: Помаранчевої революції не було б, якби ідея змін не полонила перед тим інтелектуалів. Сьогодні для них цей режим так само чужий.
Справа не лише в особистості Януковича. (У цьому тексті буде багато персонально про нього, але це виправдано щодо людини, яка повністю підім’яла владу в країні і є очевидним символом цього режиму.)
Цей "креативний клас" досі сприймає як непорозуміння той факт, що лідером нації обрали чоловіка, який – з його "йолками"та Аннами Ахметовими, з його словниковим запасом, освітою та специфічним почуттям гумору – явно випадає навіть з ряду попередніх українських президентів.
Влада шукає в журналістських розслідуваннях "Української правди" і "Дзеркала тижня" замовлення "ворогів", а у вбивчих для неї заявах письмеників бачить маніпуляції опозиції.
Це сліпота: режим сам зробив цих людей своїми опонентами. Для цього "креативного класу" свобода думати, творити і бути самими собою – це як повітря, якого за останні два роки різко поменшало.
Коли вони "б’ють" цей режим, ними керують внутрішня свобода та інстинкт самозбереження.
3. Юля і опозиція
Тут все очевидно. Є варварська історія помсти, яка викликає огиду і обурення у будь-якої людини із совістю. Є кілька опозиційних команд, які мають тонну внутрішніх ревонщів і мільйон своїх проблем, але які об’єднані передчуттям змін.
Чому вкрай важлива Юля? Не тільки тому, що вона єдиний на сьогодні лідер, хто на чолі "помаранчевих" сил уже перемагав Януковича – у 2004, у 2006 (зраду Мороза опустимо) і у 2007, – а у 2010 їй забракло для перемоги лише трьох з половиною відсотків.
Це символ спротиву. Це виклик режиму – прямий, лобовий. Це означає, що владі можна казати прямо в очі: я вас не боюся – бійтеся ви мене, у мене навіть за ґратами більше свободи, ніж у вас у Межигір’ї.
Це означає, що кожен рано чи пізно запитає себе: якщо вона може так триматися, то що може зупинити мене?
4. Історія
Ми щасливі, що живемо в один час із тими, хто уже перемагав несправедливий режим. Левко Лук’яненко і Євген Сверстюк, Мирослав Маринович і Семен Глузман сьогодні можуть розповісти неймовірні історії твердості духу, які повалили комуністичний СССР.
Тим, хто розказує про "донецьких", які прийшли "мінімум років на 20", радимо пригадати рік десь так 1985-ий. Тоді теж багатьом здавалося, що влада – сильна, як ніколи, а КПСС і КГБ – непереможні...
Згадайте теж і про Чехію та Польщу, які стогнали від радянських танків та спецконтингентів, а також від доморощених зрадників, але при цьому "Солідарность" Лєха Валенси і "Хартія-77" Вацлава Гавела наполегливо готувалися до змін.
Залишається питання, чому так по-різному склалося післякомуністичне життя Чехії та Польщі, з одного боку, а України – з другого? Але це інша історія – для роботи над помилками.
5. Захід
Євросоюз показав своє ставлення до української влади, заблокувавши Угоду про Асоціацію. Але це далеко не всі погані новини на американсько-ЄСівському напрямі.
Є підстави припустити, що найближчою реальністю для команди Януковича є не лише згортання офіційних стосунків та технічної допомоги уряду, а й блокування рахунків та відмова у візах для найбільш одіозних представників української влади.
6. Росія
З Росією інша ситуація: як кажуть деякі українські олігархи, "оказанная услуга не считается услугой".
За ці два роки Кремль отримав від Києва майже все, що хотів. Харківські угоди, повний режим сприяння для російського капіталу і для ФСБ, "зелена вулиця" для РПЦ – чим ще Віктор Федорович може зацікавити Володимира Володимировича, без якого самотньо, а поруч із яким страшно?
Якщо здати ще і газову трубу, залишиться справді хіба межигірську "Хонку" передати в резиденцію Зурабову чи його наступнику.
До того ж, судячи з останніх новин з Росії, Москві зараз явно не до підтримки "дружніх" урядів. А недавні вибори у Південній Осетії та Придністров’ї показують, що впливати через кордони Росії взагалі стає дедалі важче.
Крім одного сценарію, звичайно: найкращим способом відволікти увагу від домашніх проблем є почати конфлікт із сусідом.
7. Бізнес
Уряд "професіоналів" обіцяв прогнозовані і стабільні правила гри в економіці. Для українського бізнесу це виявилися не зовсім ті правила, яких давно хотілося. Якщо, звичайно, не сприймати за покращення бізнес-клімату переможну ходу трьох дуже особливих груп – Юрія Іванющенка, Дмитра Фірташа і, звичайно, родини президента.
За два роки український бізнес розділився на дві групи – тих, хто вже поділився з владою, і тих, хто чекає на "гостей". Ігор Коломойський і Євген Черняк, власники "7-го кілометра" з Одеси і Денис Олейников з його ProstoPrint могли б – при бажанні – у слайдах описати відчуття, коли у тебе забирають справу, в яку ти вклав не лише гроші, а й час і душу.
Рінат Ахметов колись першим уголос заговорив про те, що він кровно зацікавлений у капіталізації країни, бо це робить дорожчим його бізнес. Як з цим зараз?
Поцікавтесь у Конкордів та Дрегонів про те, наскільки схуд портфель інвестиційних фондів або про нездійснені IPO, чи запитайте в Ахметова і Бахматюка про вигоду, упущену від провалу Угоди про вільну торгівлю з Євросоюзом, чи розпитайте у Каргіла про експортні квоти на зерно – і стане зрозуміло, що в Україні змінилася сама бізнес-атмосфера.
Це також пояснює, чому навіть близькі до влади олігархи вкладають гроші не в українську IT-індустрію чи сільське господарство, а в африканські рудники чи в європейську нерухомість.
8. Громадянське суспільство
Це громадські організації і активісти, які створюють ОСББ, це Податковий Майдан і це ухвалення закону про доступ до інформації. Це маленькі перемоги, що виростають у велику різницю, яка пояснює, чому Україна – не Росія і не Білорусь.
У нас на це є свої причини: століттями українцям від влади не випадало чекати нічого доброго і вони покладалися на себе – на сусідів і кумів, на кредитні спілки і на церковну громаду.
В Україні занадто багато громадян, які ніколи не дадуть жодному уряду можливості бездумно і несправедливо забирати у них право розпоряджатися майбутнім.
9. Церква
У цій делікатній темі обмежимось простим спостереженням – і воно не стосуватиметься дотримання заповіді "не укради".
Помпезні приїзди патріарха Кірілла – зі зганяннями студентів та нав’язливими телеефірами – безумовно, принесли свої плоди. Українці знають, що у нас тепер перший президент, який демонстративно прихильний до однієї церкви, яка, до речі, відверто скептично ставиться до української державності.
За здоров’я Віктора Федоровича та його команди, може, й поставлять додаткові свічки у Лаврі, але це навряд чи додає підтримки цій владі поміж вірянами інших конфесій.
10. Бюджет і бідність
Бюджет-2012 не зменшує, а збільшує бідність в Україні. Чорнобильці й афганці, які ламали паркани, мерзли у наметових містечках і яким "під ялинку" таки зрізали пільги, переконалися, що на слово цій владі вірити не можна. Мільйони вчителів і лікарів давно вже не мають жодних ілюзій.
Звичайно, і Гаррі Поттер не зміг би задовольнити всіх бюджетом, порваним кризою і десятиліттями корупції. Просто зараз все це відбувається на тлі рекордних витрат на владу. Сьогодні підвищують пенсійний вік і скасовують пільги на тлі нових вертольотів, корупційних бурових вишок і на тлі Євро-2012, яке безтендерно освоюється "своїми" структурами.
Чому ми маємо затягувати паски, якщо ви так поводитеся з грошима, які ми вам віддаємо? Це питання, до якого неминуче доходить кожен українець, який платить податки.
І на це є несподівана відповідь: у світі немає ЖОДНОЇ тоталітарної чи авторитарної країни, яка б перевалила за 1 000 доларів у місяць доходу на душу населення – несправедлива, недемократична країна приречена на бідність.
11. Місцеве самоврядування
Це фронт, який законсервований. Поки що. Але кожен, хто стежить за регіонами, скаже, що на місцях політика давно робиться по-своєму.
Справа не лише у тисячах депутатів від опозиції, які є в місцевих радах по всій країні і які в багатьох містах та селах у Центральній та Західній Україні складають більшість. Серед них вистачає "тушок" – явних і прихованих, - там ціле болото корупції, але так само там міцніє і хребет спротиву Системі.
Партія регіонів збудувала Режим Центру, і це навряд чи додасть президенту підтримки серед мерів чи депутатів, яким треба щодня дивитися в очі своїм землякам.
12. Інтернет
Сьогодні Інтернетом користується 16 мільйонів українців – кожен третій. WEB перестав бути розвагою Києва і міст-мільйонників – Інтернет переживає бум у середніх містах і впевнено підбирається до села.
Це простір свободи. Це 1,6 мільйона українців у Facebook, 200 тисяч у Twitter і 6 мільйонів у Вконтакте. Це фотожаби з вінком Януковича і фейсбуківські флеш-моби.
Це територія, де немає начальства, - всі рівні. I для будь-якого уряду, що закривається від громадян, – це виклик. Виклик, який не вдається підкорити ні Лукашенку, ні китайській Компартії і який уже звалив Мубарака і Каддафі.
Сам режим
"Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй," – так услід за Радіщевим ми говорили про нову владу, яка рекордно швидко захопила країну після президентських виборів-2010.
Що з цього залишилося?
Сумне видовище. Партія регіонів з історично малим рейтингом. Армія, ослаблена внутрішніми конфліктами. Деморалізована команда, яка – на прикладі Василя Горбаля і Василя Хари – уже приречено зрозуміла: або цей Пікіруючий Бульдозер тебе теж переїде, або доведеться разом із ним іти на дно. Солдати партії, які мають віддуватися за безуспішні спроби реформ і за явні дурниці керівництва.
Так само було і при "помаранчевих"? Не зовсім. Помаранчеві впали, бо не вміли чути один одного. Команду Януковича, який обіцяв "почути кожного", губить інше – тотальна, фірменна нездатність чути опонентів.
За два роки Віктор Янукович зробив неможливе – своїми руками фактично позбавив себе політичного майбутнього.
Все логічно: фортеця, яку будували для оборони від "ворогів", стала в’язницею для влади і на очах перетворюється на цвинтарний склеп для неї.
Бо довго обманювати всіх неможливо...
Андрій Шевченко, народний депутат України, журналіст
Андрій Шевченко
"Можна обманювати всіх недовго, можна довго обманювати небагатьох, але довго обманювати всіх – неможливо, " – Лінкольн казав це не про нас. Але це точно відтворює настрій України-2012.
У Вас теж є відчуття, що країна заслуговує на краще? Що – попри все розчарування і зневіру – довго ТАК бути не може? Цей текст – для Вас.
Це список фронтів, на яких веде війну команда Януковича. Це також список проблем влади: воюючи з усіма, режим сам замурував себе у фортецю, яка на очах перетворюється на в’язницю.
Отже, чому цей режим приречений?
1. Покоління
Між цією владою та молодою Україною – прірва. Для найактивнішої, найживішої частини суспільства президент, який не користується комп’ютером, - динозавр.
Це – більше, ніж конфлікт поколінь. Віктор Янукович і Микола Азаров – не ті, над ким піджартовують за старомодність, але поважають за мудрість. Цих сприймають "совком" і анахронізмом – як вуличний таксофон за 2 копійки, бритву "Нева" і "Тройной одеколон".
Україна, звичайно, – не Єгипет і не Лівія, де більше половини населення молодші 30 років. Але закони розвитку працюють однаково: молодь – із на голову кращою, ніж в "еліти", освітою і відчуттям сучасного світу – не терпітиме довго ситуації, коли політикою і бізнесом цілковито керують "вчорашні".
2. "Креативний клас"
Журналісти і письменники, PR-ники і професори – це специфічна, дуже різношерстна група, яку об’єднує одне – це люди, які своїм словом і думкою, розумом і серцем ведуть за собою інших. Пригадую слова Томенка: Помаранчевої революції не було б, якби ідея змін не полонила перед тим інтелектуалів. Сьогодні для них цей режим так само чужий.
Справа не лише в особистості Януковича. (У цьому тексті буде багато персонально про нього, але це виправдано щодо людини, яка повністю підім’яла владу в країні і є очевидним символом цього режиму.)
Цей "креативний клас" досі сприймає як непорозуміння той факт, що лідером нації обрали чоловіка, який – з його "йолками"та Аннами Ахметовими, з його словниковим запасом, освітою та специфічним почуттям гумору – явно випадає навіть з ряду попередніх українських президентів.
Влада шукає в журналістських розслідуваннях "Української правди" і "Дзеркала тижня" замовлення "ворогів", а у вбивчих для неї заявах письмеників бачить маніпуляції опозиції.
Це сліпота: режим сам зробив цих людей своїми опонентами. Для цього "креативного класу" свобода думати, творити і бути самими собою – це як повітря, якого за останні два роки різко поменшало.
Коли вони "б’ють" цей режим, ними керують внутрішня свобода та інстинкт самозбереження.
3. Юля і опозиція
Тут все очевидно. Є варварська історія помсти, яка викликає огиду і обурення у будь-якої людини із совістю. Є кілька опозиційних команд, які мають тонну внутрішніх ревонщів і мільйон своїх проблем, але які об’єднані передчуттям змін.
Чому вкрай важлива Юля? Не тільки тому, що вона єдиний на сьогодні лідер, хто на чолі "помаранчевих" сил уже перемагав Януковича – у 2004, у 2006 (зраду Мороза опустимо) і у 2007, – а у 2010 їй забракло для перемоги лише трьох з половиною відсотків.
Це символ спротиву. Це виклик режиму – прямий, лобовий. Це означає, що владі можна казати прямо в очі: я вас не боюся – бійтеся ви мене, у мене навіть за ґратами більше свободи, ніж у вас у Межигір’ї.
Це означає, що кожен рано чи пізно запитає себе: якщо вона може так триматися, то що може зупинити мене?
4. Історія
Ми щасливі, що живемо в один час із тими, хто уже перемагав несправедливий режим. Левко Лук’яненко і Євген Сверстюк, Мирослав Маринович і Семен Глузман сьогодні можуть розповісти неймовірні історії твердості духу, які повалили комуністичний СССР.
Тим, хто розказує про "донецьких", які прийшли "мінімум років на 20", радимо пригадати рік десь так 1985-ий. Тоді теж багатьом здавалося, що влада – сильна, як ніколи, а КПСС і КГБ – непереможні...
Згадайте теж і про Чехію та Польщу, які стогнали від радянських танків та спецконтингентів, а також від доморощених зрадників, але при цьому "Солідарность" Лєха Валенси і "Хартія-77" Вацлава Гавела наполегливо готувалися до змін.
Залишається питання, чому так по-різному склалося післякомуністичне життя Чехії та Польщі, з одного боку, а України – з другого? Але це інша історія – для роботи над помилками.
5. Захід
Євросоюз показав своє ставлення до української влади, заблокувавши Угоду про Асоціацію. Але це далеко не всі погані новини на американсько-ЄСівському напрямі.
Є підстави припустити, що найближчою реальністю для команди Януковича є не лише згортання офіційних стосунків та технічної допомоги уряду, а й блокування рахунків та відмова у візах для найбільш одіозних представників української влади.
6. Росія
З Росією інша ситуація: як кажуть деякі українські олігархи, "оказанная услуга не считается услугой".
За ці два роки Кремль отримав від Києва майже все, що хотів. Харківські угоди, повний режим сприяння для російського капіталу і для ФСБ, "зелена вулиця" для РПЦ – чим ще Віктор Федорович може зацікавити Володимира Володимировича, без якого самотньо, а поруч із яким страшно?
Якщо здати ще і газову трубу, залишиться справді хіба межигірську "Хонку" передати в резиденцію Зурабову чи його наступнику.
До того ж, судячи з останніх новин з Росії, Москві зараз явно не до підтримки "дружніх" урядів. А недавні вибори у Південній Осетії та Придністров’ї показують, що впливати через кордони Росії взагалі стає дедалі важче.
Крім одного сценарію, звичайно: найкращим способом відволікти увагу від домашніх проблем є почати конфлікт із сусідом.
7. Бізнес
Уряд "професіоналів" обіцяв прогнозовані і стабільні правила гри в економіці. Для українського бізнесу це виявилися не зовсім ті правила, яких давно хотілося. Якщо, звичайно, не сприймати за покращення бізнес-клімату переможну ходу трьох дуже особливих груп – Юрія Іванющенка, Дмитра Фірташа і, звичайно, родини президента.
За два роки український бізнес розділився на дві групи – тих, хто вже поділився з владою, і тих, хто чекає на "гостей". Ігор Коломойський і Євген Черняк, власники "7-го кілометра" з Одеси і Денис Олейников з його ProstoPrint могли б – при бажанні – у слайдах описати відчуття, коли у тебе забирають справу, в яку ти вклав не лише гроші, а й час і душу.
Рінат Ахметов колись першим уголос заговорив про те, що він кровно зацікавлений у капіталізації країни, бо це робить дорожчим його бізнес. Як з цим зараз?
Поцікавтесь у Конкордів та Дрегонів про те, наскільки схуд портфель інвестиційних фондів або про нездійснені IPO, чи запитайте в Ахметова і Бахматюка про вигоду, упущену від провалу Угоди про вільну торгівлю з Євросоюзом, чи розпитайте у Каргіла про експортні квоти на зерно – і стане зрозуміло, що в Україні змінилася сама бізнес-атмосфера.
Це також пояснює, чому навіть близькі до влади олігархи вкладають гроші не в українську IT-індустрію чи сільське господарство, а в африканські рудники чи в європейську нерухомість.
8. Громадянське суспільство
Це громадські організації і активісти, які створюють ОСББ, це Податковий Майдан і це ухвалення закону про доступ до інформації. Це маленькі перемоги, що виростають у велику різницю, яка пояснює, чому Україна – не Росія і не Білорусь.
У нас на це є свої причини: століттями українцям від влади не випадало чекати нічого доброго і вони покладалися на себе – на сусідів і кумів, на кредитні спілки і на церковну громаду.
В Україні занадто багато громадян, які ніколи не дадуть жодному уряду можливості бездумно і несправедливо забирати у них право розпоряджатися майбутнім.
9. Церква
У цій делікатній темі обмежимось простим спостереженням – і воно не стосуватиметься дотримання заповіді "не укради".
Помпезні приїзди патріарха Кірілла – зі зганяннями студентів та нав’язливими телеефірами – безумовно, принесли свої плоди. Українці знають, що у нас тепер перший президент, який демонстративно прихильний до однієї церкви, яка, до речі, відверто скептично ставиться до української державності.
За здоров’я Віктора Федоровича та його команди, може, й поставлять додаткові свічки у Лаврі, але це навряд чи додає підтримки цій владі поміж вірянами інших конфесій.
10. Бюджет і бідність
Бюджет-2012 не зменшує, а збільшує бідність в Україні. Чорнобильці й афганці, які ламали паркани, мерзли у наметових містечках і яким "під ялинку" таки зрізали пільги, переконалися, що на слово цій владі вірити не можна. Мільйони вчителів і лікарів давно вже не мають жодних ілюзій.
Звичайно, і Гаррі Поттер не зміг би задовольнити всіх бюджетом, порваним кризою і десятиліттями корупції. Просто зараз все це відбувається на тлі рекордних витрат на владу. Сьогодні підвищують пенсійний вік і скасовують пільги на тлі нових вертольотів, корупційних бурових вишок і на тлі Євро-2012, яке безтендерно освоюється "своїми" структурами.
Чому ми маємо затягувати паски, якщо ви так поводитеся з грошима, які ми вам віддаємо? Це питання, до якого неминуче доходить кожен українець, який платить податки.
І на це є несподівана відповідь: у світі немає ЖОДНОЇ тоталітарної чи авторитарної країни, яка б перевалила за 1 000 доларів у місяць доходу на душу населення – несправедлива, недемократична країна приречена на бідність.
11. Місцеве самоврядування
Це фронт, який законсервований. Поки що. Але кожен, хто стежить за регіонами, скаже, що на місцях політика давно робиться по-своєму.
Справа не лише у тисячах депутатів від опозиції, які є в місцевих радах по всій країні і які в багатьох містах та селах у Центральній та Західній Україні складають більшість. Серед них вистачає "тушок" – явних і прихованих, - там ціле болото корупції, але так само там міцніє і хребет спротиву Системі.
Партія регіонів збудувала Режим Центру, і це навряд чи додасть президенту підтримки серед мерів чи депутатів, яким треба щодня дивитися в очі своїм землякам.
12. Інтернет
Сьогодні Інтернетом користується 16 мільйонів українців – кожен третій. WEB перестав бути розвагою Києва і міст-мільйонників – Інтернет переживає бум у середніх містах і впевнено підбирається до села.
Це простір свободи. Це 1,6 мільйона українців у Facebook, 200 тисяч у Twitter і 6 мільйонів у Вконтакте. Це фотожаби з вінком Януковича і фейсбуківські флеш-моби.
Це територія, де немає начальства, - всі рівні. I для будь-якого уряду, що закривається від громадян, – це виклик. Виклик, який не вдається підкорити ні Лукашенку, ні китайській Компартії і який уже звалив Мубарака і Каддафі.
Сам режим
"Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй," – так услід за Радіщевим ми говорили про нову владу, яка рекордно швидко захопила країну після президентських виборів-2010.
Що з цього залишилося?
Сумне видовище. Партія регіонів з історично малим рейтингом. Армія, ослаблена внутрішніми конфліктами. Деморалізована команда, яка – на прикладі Василя Горбаля і Василя Хари – уже приречено зрозуміла: або цей Пікіруючий Бульдозер тебе теж переїде, або доведеться разом із ним іти на дно. Солдати партії, які мають віддуватися за безуспішні спроби реформ і за явні дурниці керівництва.
Так само було і при "помаранчевих"? Не зовсім. Помаранчеві впали, бо не вміли чути один одного. Команду Януковича, який обіцяв "почути кожного", губить інше – тотальна, фірменна нездатність чути опонентів.
За два роки Віктор Янукович зробив неможливе – своїми руками фактично позбавив себе політичного майбутнього.
Все логічно: фортеця, яку будували для оборони від "ворогів", стала в’язницею для влади і на очах перетворюється на цвинтарний склеп для неї.
Бо довго обманювати всіх неможливо...
Андрій Шевченко, народний депутат України, журналіст
» Музыку скачать бесплатно
» Написання індивідуальних завдань для студентів
» Репетитор з української мови та літератури
» Спортивные добавки
» Игры...........
» Мы - лучший выбор, чтобы продать авто во Львове!
» плитка
» Керамограніт