Ольвійський пам’ятник, який повертає літописання в інше русло

Свого часу ось що писали про цей пам’ятник (цитую мовою оригіналу): «Надгробие из Ольвии. ІV ст. до н. э., мрамор пентелийский, высота 1,67 м, ширина внизу — 1,03 м. Москва, Государственный исторический музей. Найдено в Ольвии. Бывшее собрание П. О. Бурачкова. Надгробие исполнено выдающимся мастером. Изображены две женщины: сидящая в кресле и стоящая за ее спиной... После повреждения надгробия была нанесена посвятительная надпись почитаемому в Ольвии Аполлону Простату: «С добрим счастьем. Аполлону Простату стратеги с Рафагосом, сыном Авгановым, во главе (затем следует пять имен. — Авт.) посвятили золотое ожерелье за мир города и за собственное здравие и доблесть» (Г. Соколов. «Античное Причерноморье», «Аврора», Ленинград, 1973 г.).
Уже з першого погляду вражає переклад, особливо «Аполлон Простат», «золотоє ожерєльє» і «за собствєнноє здравіє». Викликала також підозру відсутність тих п’ятьох імен — невже їх так важко було перерахувати? На інстинктивному рівні відчув: тут криється якась таємниця — і почав уважно вивчати оригінал напису (див. фото пам’ятника).
Однак, перш ніж вдатися до його дешифрування, хочу зазначити, що мене ніколи не покидала образа на несправедливі підозри, що Влескнига («Велесова книга») — підробка. Я вперто шукав доказів, що ці підозри безпідставні, — у Геродота, Гомера і навіть у Біблії. Аргументів на підтримку своєї правоти добув чимало, виклавши їх у книзі «Код України-Руси». Але «Історія» Геродота і Біблія теж сприймаються наукою на рівні міфів. Я вірив: мусить бути щось таке, що підтвердить не лише автентичність Влескниги, а й допоможе прояснити багато темних місць із Геродотової «Історії».
І ось цей напис із книги 36-річної давності... Не буду звинувачувати мого попередника-перекладача в умисному приховуванні істинного смислу тексту. Його не треба перекладати, просто треба було знати українську мову і прочитати як слід. Утім, це я зараз такий розумний, бо не тільки досліджував Геродота, а й самотужки переклав Влескнигу, а тим часом мій колега із 1973-го, мабуть, ще й не знав про її існування.
Отже, спрямовуємо свою увагу на напис. Сумніву немає, здійснений він так само, як і на дощечках Влескниги: суцільний текст, відсутність розділових знаків і переносів. Часто трапляються по кілька приголосних підряд — отже, як і у Влескнизі, тут пропущені голосні. Нам належить самим зробити розбивку тексту на слова і вставити необхідні літери.
Переписуємо текст — благо, майже всі літери відповідають сучасній українській абетці, а які ні — скористаємося давньогрецькою: замість знаку «омега», що значить кінець, ставимо знак оклику; замість «тето» — «т» або «ф»; замість Ф — «п», 10 читаємо, як у Влескнизі, «и», N — п, Е — с, У — у, Z — ц, 1Г —ча, ІА — «я». Із здобутого при перекладі Влескниги досвіду знаємо, що А може читатися як «о» та «і».
1-ий рядок. Літера «А» (альфа) — це початок, вона також могла читатися як «о» (на зразок того, як в церковно-слов’янській та довгий час в російській мові писали «а», але читали «о», наприклад, «разсыльный волостнАго правленія»). Відділяємо її. Потім пригадуємо із словника української мови Б. Грінченка слово «гафт», що означає «вишивка золотом». Колись, очевидно, ним взагалі називали золото, і якщо тут згаданий бог сонця Аполлон, отже, слово було епітетом сонця. Далі відділяємо «ні» і виходить «не тухни» (не гасни).
2-й. Перед знаком оклику стоїть слово Аполл, а не Аполлон. Виходить, що на наших землях його називали по-іншому. Але ця деталь в даний момент нас не цікавить. Зате бачимо, що маємо справу з якимсь зверненням до бога Аполлона: «О, Сонце, що не тухне, Аполл!» або «О, боже безсмертний Аполл!» Наступне слово Ніпрос — це Дніпро (у Влескнизі — Ніпер).
3-й рядок розпочнемо читати з кінця, де знаходимо знайомий дослідникам праць Геродота народ парореати (кн. ІV, 148). Тут, щоправда, є невелика відмінність у написанні, але, зважаючи на те, що маємо перед собою першоджерело, майже достеменно можемо стверджувати, як насправді називалася наша країна в середині 1-го тис. до н. е. Багатьом із нас зустрічалися близькі версії — Оратанія, Аратта, але Перірата читаємо вперше. Є над чим подумати... А поки що маємо слово, від якого легко відділяється попереднє. Пригадуємо, що у Влескнизі наші пращури називали богів праотцями та отцями. Вставляємо пропущену голосну і маємо початкове слово рядка «татуньо» (зверніть увагу, вже тоді існував пом’якшувальний знак, нинішній наш апостроф).
4-й рядок починається лише однією літерою «Г». Це мало означати щось таке, що знав кожен. Безумовно, це «Господь»: «Дніпра Татуньо і Перірати Господь!» Два наступні слова мій колега з 1973-го переклав майже правильно, але зробив із сонця — сина. Мабуть, він не знав, що символом сонця, а отже Аполлона, був Овен (Геродот повідомляв, що навіть сам верховний бог Зевс зображувався з баранячою головою). Отож, цей рядок і наступний 5-й мають читатися так: «Сонця Овна стратег (тобто воєвода. — С. 77.) і вогню носій високого!» («Ур» — вогонь, це доведено ще книгою «Код України-Руси»).
В 6—9 рядках перераховуються народи, над якими володарює Аполл: «Ромарів, оумванів і росів роговців тої Колані, полянів і карців Св[ятий]!» На жаль, в жодних джерелах того періоду стосовно нашої землі ромари не зустрічаються. Можна припустити, що це римляни, але на ту пору римська історія була лише в зачатках. Тому мова тут про когось іншого — чи не про тих, кого пізніше називатимуть савромати?..
«Оумванів» нібито зустрічаємо вперше. «Нібито», бо якщо покопатися в давніх історичних джерелах, побачимо, що готи називали Скиaію Ойум, а в Геродота знаходимо на нашій землі «умбрів», де наше «в» перекладач (чи переписувач) його «Історії» прийняв за латинське «б», як і Ніпер видав за Гіпер... Отже, маємо підстави вважати, що «оумвани» це одна із назв скіфів, чи якогось скіфського племені. А зважаючи на те, що приписані до Колані разом з росами, значить мешкали вони разом з ними в басейні рік Південний Буг, Рось, Синюха і Синиця. І не дивно, що згодом саме тут заявлять про себе кумани та з’явиться місто Умань. Шумери, кіммерійці, Гомер, до речі, теж мають той само архетип, і верховний бог Зевс називався Умбрієм...
Роси записані роговцями (за оригіналом — роговаси), мабуть, тому, що носили при собі (це ми часто бачимо на давніх пам’ятниках) ріг як ознаку влади, багатства, щедрості та величі. Донині там, де вони мешкали, збереглося чимало назв, що відповідають назві народу: річки Рось, Роська, села Росошки, Росоша, Росохуватка, Росишки, Роги, Рогова... Окрім того, і людей називали рогами (або ругами). Ругом був король готів Одоакр, який скинув з трону останнього імператора Римської імперії Ромула (476-493) і став правителем Італії. Автором унікальної української історичної та літературної пам’ятки Влескниги був Ілар Хоругин, хоругвою називали колись святе знамено отця роду...
Про «полян», гадаю, все зрозуміло — «П» та «Ф» і сьогодні фонетично підмінюють одна одну, наприклад, Філіп—Пилип. А от карці (карійці) часто згадуються в Геродотових історіях, але тільки не на скифській землі. Та якщо вони є на пам’ятнику, не виключено, що в Геродота їх хтось штучно усунув з наших теренів. З огляду на те, що українська топонімія та гідронімія зберегли значно більше назв з основою «кор», це може бути підставою для тверджень, що насправді «а» тут теж треба читати як «о». Можемо також припустити, що головним осідком корців було Полісся, мешканці якого зберегли нам назви міст — Коростень, Коростишів, Корець, рік — Корчик, Короща, подарували ім’я Корній, означення монаршого титулу «король» тощо.
Прикметно, що пам’ятник в Ольвії (а вона, як нас учили, нібито, була колонією Греції), зовсім не згадує греків!!! Отже, мої підозри, висловлені в кількох попередніх книгах, що греки підробили «Історію» Геродота, приписавши себе на наших теренах, небезпідставні. Проте не згадуються і ольвійці, але до цього питання ми повернемося після дешифрування тексту на пам’ятнику.
В 10—14 рядках справді перераховуються імена, але не п’ять, а шість. Вони складають якусь клятву Аполлові: «Ручаємося: Минтагос, Пуртак, Нисан, Оникансагор, Ептонахор, сини Пертона с Поля!» (тобто, з міста). Цікаво, що основи принаймні чотирьох цих імен можна знайти в пізнішій українській мові — Мина, Онисій, Оникій, Партень.
Закінчення тексту передаю таким чином, а читач хай звіряє з оригіналом: «Се вірні скити суть! Нугеї і Скаяндра достойники» («гатіас» те саме «золото», отже, достойники). Щодо «Нугеї» — на жаль, не можу знайти якогось відповідника, хоча щось подібне можна прочитати на бронзовому пам’ятнику часів єгипетських фараонів Епалу (Апісу), що зберігається в Лондонському музеї — «Негіманеста». А от Скаяндра виводить на сенсаційне відкриття, над яким давно б’ються вчені всього світу. Цілком можливо, що це острів, про який видатний вчений античності Клавдій Птоломей (ІІ ст.) писав у своїй «Географії»: «За Сарматським розливом (тобто, за Дніпро-Бузьким лиманом. — С. П.) лежить величезний острів, який називають Скандій, або Еритій. Це і є легендарна країна наших предків гіпербореїв, горнило народів, кузня народів світу. У книгах «Код України-Руси» та «Геродот. Скитія. Імперія Горросів» я писав, що острів Ерифія (Еритій), який згадується в міфах про Геракла — це і є Хортиця. Тобто, напис на ольвійському пам’ятнику, а також свідчення Птоломея більш ніж переконливо доводять, що Гіперборея насправді — не якась міфічна країна на крайній Півночі, а територія нинішньої України, де народжувалися боги, віра, культура, письмо, міфи, мистецтво і т. п.
Але час уже друкувати поділений текст клятви синів Пертона і повний його переклад.
А ГАФНІ ТУХНІ
АПОЛЛ! НІПРОС
ТАТНЬО І ПЕРІРАТА
Г! СОН АВНАГОУ
СТРАТНГО ІЕ УР НСІ
ВІОСАМ! РОМАРОУ
ОУМВНОУ А РОСОУ РГ
ВАСОУ ТЕІМО КЛНС
ФЛІАНОУ КАРЦЕІ СВ!
РОЧАЦОУ МНТАГОС
ПОУРТАК НІОСАНЕ
ОНКАНСГР ЕПТОНХРУ
СЕОН ПЕРТН С ПОЛЕ
! СЕ ІРНН СКАІТІ СЕАУ
Т! НУГЕІ А СКАІАНДРА
ГАТІАС
«О, боже безсмертний Аполл! Дніпра Татуньо і Перірати Господь! Сонця Овна стратег і вогню носій високого! Ромарів, оумванів і росів-роговців тої Копані, полян, корців Святий! Ручаємося: Минтагос, Пуртак, Нисан, Оникансагор, Ептонахор, сини Пертона с Поля! Се вірні скити суть! Нугеї і Скаяндра достойники».
Що дає нам цей напис? Дуже багато:
а) Підтверджується припущення багатьох дослідників української історії, що саме на нашій землі, а не в Греції чи Месопотамії, зародилася нинішня людська цивілізація.
б) Довідуємося, що Аполлон був батьком Дніпра і Господом нашої землі, а отже маємо доказ про реальне місце походження світових релігій.
в) Переконуємося, що вже в середині 1 тис. до н. е. існувала українська мова, а, отже, наизатятіші скептики мусять визнати, що це найдавніша мова світу, про що, до речі, писав ще у XІX ст. поляк Михайло Красуський.
г) Нарешті, маємо справжню назву тогочасної української держави.
д) Бачимо, що річка Дніпро вже тоді мала свою назву і моє зауваження, що нібито грецьке Бористен зовсім не назва річки, теж підтверджується.
е) Уточнюємо імена ряду племен, які мешкали на нашій землі, зокрема дізнаємося про існування держави Колані, що спростовує всі підозри про неавтентичність Влескниги і дає ключ до розгадки багатьох інших таємниць минулого, в тому числі — якою мовою насправді були написані «Історії» Геродота і де знаходилася легендарна Троя.

Сергій ПІДДУБНИЙ, старший науковий співробітник Української академії дизайну.
Голованівськ, Кіровоградської області.

Голос України